Коли почалася повномасштабна війна, я навіть, чесно, не дуже зрозуміла. Прокинулася о 5 ранку на роботу й пила каву з сигаретою на балконі. І тут звуки вибухів. Подумала: «Ну якась стара машинка. Хтось їде, а в нього глушитєль відпав чи що». А потім чийсь малий почав писати в батьківський чат класу моєї доньки щось типу «ми всі помремо, збирайте речі, треба срочно тікати». Я ще подумала: «Цікаво, чому дитина о 5 ранку не спить і пише такий брєд». Ще не зрозуміла. Хоча до 24 лютого було це внутрішнє відчуття, що щось буде. Всі це розуміли, але не хотіли собі зізнаватися.

Мій Сашко тоді був на роботі в Польщі. Коли він написав, щоб дізнатися як ми, я відповіла, що напружено, але більш-менш спокійно. За кілька днів він сказав, що хоче повертатися. І я, і батьки просили, щоб не вертався. Але він така людина — якщо вирішив, то все, на цьому точка. Він розуміє що робить і для чого. Готовий до всього. Сказав: «Віка, ти розумієш, я прихожу на роботу, а хлопців біля станків немає. Пів дільниці просто пусто. І я буду сидіти з цими “диванними критиками”, які бухають пиво, і розказують як потрібно військо розкладати і як краще воювати? Я просто не втримаюсь».

Сашко приїхав в Україну 8 березня і почав ходити у воєнкомати. Спершу його не брали, бо було багато людей і він не мав всіх необхідних документів. Потрапив до війська за пів року, у вересні.

Мені було дуже важко не відчувати його, не відчувати запах. Не вистачало тактильності, поцілунків, обіймів. Хоч за руку потримати. Було важко не дивитись в очі. 

Після навчання Сашка відправили «на нуль». Я відчувала тривогу, тому що він керував маленькою групою людей. На нього лягло дуже багато відповідальності — всі ці документи, як все організувати, як розвивати хлопців. Тоді я багато його слухала. Розуміла, що потрібно дати підтримку. Треба бути сильнішою, ніж він. Тому що в мене тут більш-менш фізично спокійно, хоча психологічно ні, а в нього і фізично, і психологічно неспокійно. На моєму боці перевага — більше спокою. То мені треба йому віддавати.

Він постійно мене захищав. Не казав, що йде на завдання, а просто: «Ми будемо переїжджати, якийсь день-два не буде зв’язку. Не переживай». У мене внутрішнє було відчуття, що щось станеться. Але я завжди його гнала, ніколи не озвучувала йому. Просто казала, що ми зі всім справимся.

Сашко загинув у 2023 році в кінці листопада. П’ять місяців очікували відповіді по тесту ДНК. Тобто певний час він вважався зниклим безвісти і ми в це вірили. Це насправді дуже важко, тому що воно ніби відстрочує травму, прийняття і проживання втрати. Це як заморожування, це дуже-дуже важко.

Ми з ним не встигли розписатися. Часто про таких дружин, як я, — які не були офіційно заміжні за своїми коханими, що загинули, — замовчують. «Так ви ж не були жонаті! Переболить і найдеш іншого». І це зневажливе ставлення, це знецінення воно відчувається. 

Найважче було перших півтора роки. Було б добре, якби діяло більше груп підтримки. Поговорити чи навіть помовчати в колі. Попити якогось чаю, послухати чужі історії. Хтось мовчить день-два, хтось одразу говорить, розкривається. Ось те, що ти не один прямо шкірою відчувається. 

Також мені допомагали прогулянки. Під час цього я слухала різні подкасти психологічні. Мені подобалося. А ще займалася онлайн-тренуваннями. Навіть у період відключення світла. Чекала коли його увімкнуть і одразу робила тренування. Спочатку було трохи натужно себе заставити. Але те, що я продовжувала займатися зберегло мою психіку здоровою надовше — я жила, а не просто впала і лежала. 

Потім мені захотілося в’язати. Я не в’язала якийсь там светр чи шарф, а просто занурилася у процес. Придумала собі малюнок і просто в’язала. Мені був у кайф сам момент дії. А ще купила собі картину, щоб малювати. Не заставляла себе, а лиш під натхнення. Якщо не було його, то відклала.

Ми також почали краще спілкуватися з донькою. Вона школярка, 15 років. Сашко не її рідний батько, але вони були дуже дружні. Ми багато говорили, згадували минуле. Донька не розуміла якісь моменти в діях Сашка, десь думала, що він на неї розсердився чи образився, а насправді він просто переживав і боявся якось різко сказати. Ми багато ситуацій проговорили і вона сказала, що тепер все зрозуміла. Говорили й про наші з нею стосунки. Це нас дуже зблизило.

Коли була річниця загибелі Сашка мене дуже накрило. У листопаді він мені снився щоночі. Лягала спати й знала, що він мені присниться. Це було кайфово його побачити, відчути, але я розуміла, що прокинуся і його не буде. Взяла два тижні відпустки, щоб тиждень побути у його батьків, з’їздити до нього на могилу, а потім повернутися додому. Думала, що відпочину вдома, а я просто тиждень пролежала в квартирі. 

Таке відчуття, наче на мене просто впала плита, я була під нею і не могла навіть встати.

У цей період мені дуже допомагала донька. Вона готувала, навіть пекла хліб. Але в якийсь момент я зрозуміла, що вона ніби стає моєю психологічною мамою, а це може мати погані наслідки у її дорослому житті. 

Тоді ж я пішла на групову психотерапію. Серед учасників ніхто не мав схожого досвіду. Це показало, наскільки люди не розуміють і не знають, як зі мною комунікувати, як допомогти і як співпереживати. Бо я відразу вмикала механізми захисту, оцього «їжачка» й «колючки». Тобто я перша ставала в позу оборони і вони не знали, як до мене підійти. Це був класний досвід, який я періодично обдумую і тепер себе зупиняю, якщо дуже хочеться знову включити «їжачка». 

Після роботи з психотерапевткою за її порадою я звернулася до психіатра. Вона призначила мені антидепресанти. Перші не підійшли, а от другі вже спрацювали. На цьому шляху я відчула багато нерозуміння. Люди казали: «Для чого воно тобі треба?». Навіть зараз, якщо якісь малознайомі кажуть подібне, то я їх досить різко зупиняю: «Давайте я не буду вам розказувати, які в мене були події в житті, щоб ви просто не нарвались на грубість, добре? І ми залишимося хорошими знайомими». І люди зупиняються.

Дозволяти собі іноді навіть різко виказувати своє «ні», коли люди переступають межу, яку я поставила і роблять мені боляче. Я дала собі зелене світло на це. І в цьому теж полегшення і свобода. Тепер я відчуваю в цьому силу.

Навіть коли близькі роблять боляче. Неважливо — навмисно чи ненавмисно. Немає сил розбиратися, не хочу витрачати сили на розборки чи навіть проговорення. Просто абстрагуватися, цінувати свої сили, які накопичилися завдяки ресурсній діяльності. Не варто витрачати їх на такі дрібні моменти, а намагатися акумулювати. 

Я зрозуміла, що треба спілкуватися з тими людьми, які будуть раді такому собі енергетичному взаємообміну. Нам потрібно не тільки віддавати, а й наповнюватися. А якщо немає сил віддавати, то треба з повагою поставитися до цього стану, коли твоя енергія «на нулі» й звернутися до спеціалістів. І не боятися психіатрів.

Мені дуже хочеться, щоб дівчата, жінки не залишалися одні. Навіть тоді, коли думають «Та кому зараз потрібне моє горе?». Потрібна ти! Потрібна ти, навіть у цьому горі. Потрібна ти, навіть коли важко і хочеться вити на місяць. І коли до тебе хтось підійде просто обняти й ти будеш його колоти своїми «голками», подивись у очі й прочитаєш, що можна довіряти.

---

Долучайся до Груп підтримки для партнерок загиблих воїнів

Проживати втрату коханого — справжній виклик. Ми хочемо бути поруч з тобою на цьому шляху. Запрошуємо дівчат і дружин, які втратили своїх коханих, доєднатися до груп підтримки. Тут ти зможеш поділитися з іншими своїми переживаннями та отримати підтримку за принципом рівна – рівній.