Я познайомилася з Андрієм у травні 2022 року. Він доєднався до війська ще у перші дні повномасштабної війни, тож свідомо йшла на стосунки з військовослужбовцем. Думаю, мені було трішки легше через те, що в мене був цей вибір — бути з військовим, чи ні. 

Ніколи не вважала це тягарем. Завжди сприймала як мій вибір, від якого можу відмовитися, але не хочу. Вибір не бути коханою воїна, а вибір бути саме з ним. 

Після оборони Київщини Андрій і його побратими повернулися до столиці й очікували подальшого розпорядження. Тоді їм дозволяли брати по декілька вільних годин, щоб поїхати додому попрати речі, сходити в душ. Ці години Андрій зазвичай витрачав на те, щоб зустрітися зі мною. Тож ми мали змогу бачитися щонайменше раз на тиждень. За два місяці їх перевели в інший регіон і зустрічі стали рідшими. А за пів року від початку наших стосунків його бригада переїхала на Донеччину. 

Андрій не надто часто був на зв’язку, але коли була можливість, то телефонував чи писав. Він не брав з собою телефон, коли виходив на завдання, тоді я по кілька днів могла проводити на самоті, без звісток від нього.

У найважчі періоди мене підтримували люди й фокус на собі. На тому, що у мене є життя, є коло спілкування, до якого завжди можу звернутися. А ще діяльність, яка приносить задоволення. 

Я мала певний ритуал, який допомагав зберігати здоровий глузд і під час карантину, і під час війни — регулярно виходити з дому. Гуляти в лісі у навушниках, взяти по дорозі кави у кавʼярні — це стало ледь не сенсом мого кожного дня, важливою його частиною. Музика, подкаст, аудіокнига, просто послухати природу, якщо аж настільки тошно. Або хоча б прогулятися районом і відшукати нові вулички — ходити новими маршрутами корисно для мозку. Чи просто вийти посидіти в кавʼярні.

Також мені допомагала відволікатися робота. Я була цілий день зайнята, тож іноді не було часу думати і переживати. У періоди без роботи навчалася, зокрема закінчила курси з комунікацій. Врешті саме вони привели до моєї нинішньої роботи в освітньому проєкті для родин, партнерок/-ів військових та ветеранів «Близькі». 

Завжди вважала, що я не стресостійка. А за ці 2,5 роки все ж таки виявила в собі вміння зібратися докупи в момент, коли це потрібно, щоб побороти труднощі. 

У лютому 2024 Андрій поїхав на бойові. Працював 24/7 — без вихідних, з раннього ранку до пізньої ночі. Тоді мене дуже хвилювало, що ми з ним могли не поговорити по телефону жодного разу на тиждень, навіть 5 хвилин. Трішки переписувалися і все. Настільки він був зайнятий. 

Це був дуже важкий для мене період. Я пам’ятаю наші тодішні розмови з подругами, але зараз здається наче це було в якомусь іншому житті. 

Навесні Андрій потрапив до госпіталю з симптомами гострого психозу. Мені було незрозуміло, чи це взагалі зворотно, чи лікується, що буде далі, чи буде він списаний, чи його просто полікують і відправлять назад. Попри все намагалася зберігати позитивне налаштування. Почала більше спілкуватися з його сім’єю. Ми зблизилися, стали частіше бачитися, ходили разом до нього в лікарню. 

Після повторного лікування у госпіталі Андрій написав рапорт на звільнення за станом здоров’я. Десь через місяць-півтора від частини прийшло повідомлення, що можна їхати списуватись. Це був дуже неприємний досвід і я не уявляю, як справляються люди, які мають захворювання спини, проблеми з ногами, хребтом, ампутації. Потрібно було їхати потягом у Дніпро, а звідти ще кілька годин автобусом. Без машини, бігати по всіх цих точках, щоб підписати обхідний. Врешті-решт Андрій із цим упорався й повернувся додому. 

Мій чоловік ніколи не був для мене першочергово військовим. Він — людина, яка мені підійшла, з якою мені комфортно, тому я готова зі всім миритись і допомагати. Це мені не відчувається як труднощі.

Найперше, що хочу порадити всім партнеркам військових — шукайте опору в собі. Не живіть заради нього в очікуванні перемоги і початку «нормального життя». Я завжди обирала провести час з коханим, коли була така можливість, відпрошувалася з роботи, регулярно їздила в іншу область, але коли змоги провести час разом немає — фокус на собі. «Нормального життя», яке було колись (або яке ми собі в голові придумали), не буде більше ніколи. Тепер я знаю це точно, на жаль.

Досвід, який ми переживаємо нарізно протягом цих років змінює і нас, і наших коханих. Після демобілізації є багато викликів, як-от фінансові труднощі, а для чоловіка — пошук нового себе, реалізації в цивільній справі, можливі проблеми зі здоровʼям фізичним і психічним, приглухуватість, депресивні епізоди тощо. Тому «будемо жити після війни» не працює.

Живіть тут і зараз заради себе теперішньої і майбутньої. З партнером або тимчасово без нього, а ще краще — живіть наповнено одразу за двох. Заради того, щоб відчувати любов до життя у кожному моменті, у кожній розмові, у кожній чашці кави зранку. Якщо цього немає, то щось треба змінювати — записатися на консультацію до психолога, знайти нових подруг у групах підтримки, займатися хобі. Наприклад, я відкрила для себе вишивальні кола. Люди просто вишивають і спілкуються у приємній компанії (або навчаються вишивати, як я). Ще є стретчинг або пілатес, опанування нової професії або вивчення англійської, зокрема на програмах від «Близьких».

Коли не можеш допомогти, залишається тільки прийняти і спробувати відволіктися заради себе і ваших стосунків.

---

Долучайся до Груп підтримки для коханих воїнів

Ми поруч, щоб підтримати тебе на твоєму непростому шляху. Запрошуємо дівчат і дружин, які чекають на своїх коханих, доєднатися до груп підтримки. Тут ти можеш знайти безпечний простір, щоб поділитися з іншими своїми переживаннями та отримати підтримку за принципом рівна – рівній.