Ми показуємо вам матеріали та статті для ролі Коханих.
Ми разом із 14 років. Це було дитяче кохання, яке переросло в доросле, а згодом у шлюб. Ми навчалися, працювали, мали плани на життя. А потім почалася повномасштабна війна. Коханий став військовослужбовцем.
Розуміла, що хочу чи не хочу, а мушу прийняти це. Не можу ж закрити дорослу людину вдома. Я — його міцний тил і так має бути, навіть якщо я цього не хочу.
У той час перейняла чимало справ і обов’язків, які лежали на чоловікові чи були спільними. Фізична робота, прийняття якихось рішень, собака. Це було спільним, а тепер лише на мені.
Насправді складніше морально, ніж фізично. Якось мені почав заважати стіл у кімнаті і я вирішила його розібрати. Взяла інструменти, почала розкручувати. Було нескладно. А потім як швирнула ту викрутку, як розплакалась: «Ну чому так? Я не хочу! Не хочу цього робити… Просто хочу, щоб він був поруч».
Важко. Коли засинаєш щоночі сама, сама прокидаєшся. Намагаєшся до цього звикнути, але не звикається.
Попри все, ми намагалися завжди тримати зв’язок. Чоловік телефонував, писав мені вранці чи перед сном. Знімав якісь відосики, ділився переживаннями. Насправді ніяких особливих ритуалів не було, просто постійний зв’язок. Для мене це було найголовніше.
Із 5 на 6 листопада чоловік пішов на завдання. 5 днів від нього нічого. Вже розуміла, що щось сталося. Почала розшукувати побратимів, які були з ним, написала командирові. Він швидко передзвонив і сказав: «Я в госпіталі…». А я відразу: «Де мій чоловік?!». Так, це було егоїстично, бо навіть не спитала як він, але тоді більше ні про що не могла думати. Командир відповів: «Тобі що, ще не сказали? Він поранений, залишився на позиції. Це останнє, що я бачив».
Частина побратимів і командування схилялися до думки, що він міг загинути, але я не вірила. Відчувала, що щось не те. Він не загинув, цього не могло бути. Вирішила, що буду шукати. Не могла сидіти склавши руки, тож почала подавати заяви про зникнення у різні установи. В кінці листопада Координаційний штаб повідомив, що мій чоловік перебуває у полоні. Вони не могли сказати ні де він, ні що з ним, лише те, що живий.
Тоді у мене якесь друге дихання відкрилося. Головне, що живий. А все інше я зроблю, щоб його витягти.
У січні відбувся перший обмін після довгої паузи. На мене вийшов хлопець, який був з ним у полоні. Він розповів усе, що знав і чим поділився чоловік: про стан здоров’я, обставини взяття в полон і його рішення. Сказав, що коханий не пішов би в полон, якби не я. Він вирішив скористатися цим шансом, щоб знову побачити мене.
Із лютого до травня не було обмінів, лиш у червні отримала наступну звістку від звільненого побратима. З тих пір із кожним обміном дізнаюся щось про свого чоловіка від колишніх військовополонених.
Як я тримаюся? Просто розумію, що мені треба це все робити заради нього. На початку липня пішла до психотерапевта, бо зрозуміла, що взагалі не хочу нічого. Мені призначили антидепресанти. Так з’явилися хоч якісь сили на домашні справи, собаку, роботу. Бо от ти відчуваєш, що згасаєш, а нічого не можеш із цим зробити.
Є ще річ, яка мене надихає. Коли чоловік зник безвісти, я попросила передати його речі. Їх вислали поштою і ця коробка стояла у будинку мого брата. 27 листопада, якраз через пів року від дати нашого весілля, я приїхала туди. Спершу не хотіла відкривати коробку. А коли брат пішов на роботу і я залишилася сама, то вирішила таки розпакувати. Підійшла до коробки, а на ній моє ім’я, номер і фраза «Скажіть, що я її кохаю». І все. Я ж бачу, що це його почерк. Це виглядало як прощання. Почала кричати, думала, що в мене не витримає серце. Тоді я так і не відкрила її. А на наступний день мені повідомили про полон. 27 листопада ця коробка мене вбила, а 28-го стала моїм стимулом рухатися. Те, що в останній день перед виїздом він написав цю фразу для мене.
У нього, напевно, теж була ця чуйка негарна, але слава Богу, що не на найгірше. Ми ще зустрінемось, просто треба час.
Також мене відволікає волонтерство. Я співзасновниця і голова громадської організації «Завжди перші мають бути вдома». Ми створили її для того, щоб боротися за наших хлопців, побратимів чоловіка, які також у полоні і підтримувати їхні родини. Проводимо різні зустрічі, акції, плануємо збирати пакуночки для звільнених військовополонених цієї бригади.
Окрім цього проводжу невеликі збори. Часом думаю, що могла б лежати як овоч, але ось за цей місяць зібрала на акуми для рацій та інші потреби двох бригад біля 100 тисяч гривень і це мотивує. Але збір має дві сторони. Перша — це допомагає хлопцям. А друга — я бачу, що досі є цивільні, яким це нафіг не треба.
Найбільша прикрість для мене, як для дружини військового і військовополоненого — це те, що люди бояться ТЦК, наших військових, але не бояться, що до них додому прийде Росія. І це найгірше.
Партнеркам військових, а особливо коханим військовополонених, я хочу нагадати, що дуже важливо дбати про себе. Перші 7-8 місяців я не могла спокійно поїсти, бо постійно думала «А вдруг у нього цього немає!». І якось побратим чоловіка сказав: «Ну дивись, ти зараз себе заганяєш, а припустим таку ситуацію. Вертається твій з полону і ми сидим компашкою, їмо-випиваємо, а він каже: “Ну, рєбята, з вами класно, але я пішов свою жінку в псіхушку навідаю. Ну як ти думаєш, класно буде чи нє?». Кажу: «Ну нє, не дуже» і сміюся. Дійсно, треба не забувати дбати про себе, про свій психологічний стан. Не забувати, що ми є і у себе також.
А ще раджу не зважати на думку оточуючих. Завжди знайдуться ті, які будуть розказувати як треба чекати чоловіка з фронту або з полону. Але ніхто не захоче пройти цей шлях самостійно. І ніхто не знає як насправді важко я це все проживаю. Бажаю дружинам і дівчатам воїнів берегти себе. Обіймаю кожну!
Долучайся до Груп підтримки для партнерок військовополонених
Ми хочемо бути поруч і підтримати тебе на цьому непростому шляху. Запрошуємо дівчат і дружин, які чекають на своїх коханих, доєднатися до груп підтримки. Тут ти можеш знайти безпечний простір, щоб поділитися з іншими своїми переживаннями та отримати підтримку за принципом рівна – рівній.