Ми показуємо вам матеріали та статті для ролі Коханих.
2022-ий рік мав бути для нас особливим. Ми жили в Ірпені, працювали віддалено, я писала сценарії до фільмів та серіалів, а чоловік був UI-UX дизайнером. Ми купили таунхаус, робили ремонт та планували 14 квітня святкувати новосілля. Здавалося, що от-от ми здійснимо свої мрії, будемо мати будиночок, двір, пити каву на терасі. Життя було розміреним та приємним, неначе ми плавали в теплому морі, і ніщо, як здавалося, не може зруйнувати наше тихе щастя.
Проте 24 лютого все змінилось. Як і у всіх українців. Тихе щастя, плани і всі мрії зруйнували росіяни. Чоловік відвіз нас із донечкою до родичів у село, а сам поспішив назад в Ірпінь. Хотів долучитися до тероборони міста, яке стало для нас рідним, проте його не взяли через відсутність бойового досвіду. Тоді мій чоловік пішов у військкомат — один, другий, поки врешті його не взяли. За розподілом він потрапив у прикордонні війська і вже понад рік у Сумській області захищає наші кордони.
Іноді чую від знайомих такі слова: «Це все робить тебе сильнішою і це прекрасний досвід». Але мені не потрібна ця сила, забирайте її.
Раніше у нас з чоловіком була командна робота в побудові сімейного життя — я брала на себе побутові клопоти, а усе, що стосується ремонтів, обслуговування автомобіля, оплати рахунків, брав на себе чоловік. Відповідно, коли він пішов, я почала розв’язувати всі питання сама. Тепер я знаю, як змінити акумулятор в автомобілі, знаю, як полагодити кран, який протікає, сама слідкую за всіма рахунками і, звісно, догляд за донечкою теж тепер лише на мені.
14 квітня, у день народження мого чоловіка, замість того, щоб святкувати новосілля, я плакала над фотографіями, які надіслали друзі з Ірпеня — росіяни пошкодили наш омріяний дім, не вціліло жодного вікна, були дірки в стінах і в даху. Тож тепер на мені ще й клопоти по ремонту — аби таунхаус пережив зиму, нам потрібно було залатати всі діри. Чоловік керував процесом віддалено, а я розв’язувала всі питання на місці. Зиму будинок пережив, але зараз потрібно ще дуже багато грошей, роботи та сил, щоби повернутися в точку, у якій ми були 24 лютого.
Після того, як мій чоловік пішов на війну, я взяла на себе всі зобов’язання та зрозуміла, що можу фактично все. Але не хочу. Не хочу мати якихось суперсил. Іноді чую від знайомих такі слова: «Це все робить тебе сильнішою і це прекрасний досвід». А мені не потрібна ця сила, забирайте її. Мене влаштовувало те, якою була моя сім’я та моє життя до 24 лютого.
У мене із чоловіком були хороші стосунки до війни, ми були досить близькі, багато розмовляли, мали спільні хобі, плани, мрії. Донечка, собака — важливі елементи, які нас об’єднували. Коли почався наш досвід вимушеної розлуки, то ми змогли зберегти наші стосунки такими ж теплими та партнерськими. Не можу виділити за цей рік якісь особливо переломні моменти. Багато тривог, переживань, багато об’єктивних проблем, але складнощів у спілкуванні я не помічаю.
Ми багато говоримо, коли є можливість. Коли у мого чоловіка немає зв’язку, ми лишаємо одне одному аудіоповідомлення. Це створює ілюзію діалогу. Також я надсилаю йому багато фотографій — донечки, своїх, якихось наших пригод. Крім того, я тримаю чоловіка в курсі усіх наших справ в Ірпені, він знає абсолютно все про заняття, які відвідує донечка після школи, знає про те, скільки зубів у неї випало та все-все про мої робочі успіхи та невдачі. Мені здається, завдяки цьому чоловік відчуває себе залученим в наше життя. А його турбота дає нам відчуття захищеності — за можливості він надсилає подарунки та сюрпризи, заспокоює в складні моменти, хоча сам живе в бліндажах та окопах, знаходить сили підібрати слова підтримки для мене.
Ще один складний виклик — самотність в материнстві. Бувають ситуації, коли складно вигрібати, а ти маєш турбуватися не лише про себе, а й про дитину.
Нещодавно ми сильно хворіли з донечкою — обоє підхопили ковід — на щастя, чоловік зміг отримати відпустку за сімейними обставинами та приїжджав лікувати нас. Я в Ірпені одна, мої батьки і батьки мого чоловіка досить далеко, донечці 6,5 років і вона постійно потребує уваги. І це теж складний виклик — самотність в материнстві. Бувають ситуації, як от ковід, коли складно вигрібати, а ти маєш турбуватися не лише про себе, а і про дитину, якій також важко.
Коли є можливість, то ми їздимо в Суми з донечкою і бачимося з чоловіком під час його звільнень. Ці декілька днів, коли ми разом — це як пробники нормального життя. Але після таких коротких зустрічей донечці дуже важко, вона багато плаче. Заново по колу проходить усі ті самі переживання, заново ставить ті самі запитання:
«Чому тато вибрав бути військовим, а не бути просто моїм татом?»«Чому інших забирають зі школи їхні тата, а мене лише ти?»
Буває так, що коли донечка переживає такі складні емоції, то здається, що місця моєму власному болю немає. А мені теж боляче, мені хочеться плакати і у мене так само мільйон запитань, на які я не знаю відповідей.
Мене підтримує те, що я пишу. Прозу, п’єси — на папері я можу вилити всі свої переживання, виплеснути біль, поплакати чи покричати голосами своїх героїв. Раніше я писала сценарії, але з початком повномасштабної війни мої проєкти заморозилися, тож тоді писати сценарії просто для самої себе здалося нелогічним. От і почала писати п’єси та книги, спочатку не розраховуючи, що хтось їх поставить чи прочитає, це була саморефлексія. Втім, як виявилося, і п’єси мої тепер ставлять в різних куточках України, і книгу надрукувало «Видавництво Старого Лева».
«Чужа-своя-рідна» — це збірка новел про досвід переселенок та біженок, книга художня, але заснована на реальних почуттях і частково на реальних подіях. А нещодавно я написала п’єсу із назвою «Сповідь дружини військовослужбовця» — це про мої переживання, про мій досвід і про мою самотність дружини воїна. А ще у мене є п’єса «Тюбік», в яку я вилила те, що відчуваю до чоловіків, які ховаються від призову.І це теж складне питання — чоловіки, які не маючи поважних причин, не пішли на війну. Особливо гостро це відчувалося, коли я повернулася в Ірпінь наприкінці літа — мій дім в дірках, я сама з донькою і собакою, розгублена і знервована, а всі інші, як здається, живуть звичайне життя: чоловіки смажать в парку шашлики, бавлять дітей, хизуються купленими машинами, доробленими ремонтами, новими роботами. Це боляче. Та навіть знайомі — майже ніхто з нашого близького оточення не пішов на війну. Часто я чую виправдання від інших чоловіків та жінок, найгірше чути слова, що не всі створені для війни. Мій чоловік теж був абсолютно цивільної професії, проте пішов боронити країну. Йому і в голову не приходило сховатися і казати, що він буцімто не народжений для війни. Ніхто не народжений для війни.
Саме тому наше коло спілкування просіялося. Є друзі, з якими ми стали ближчими, але їх дуже мало. З більшістю наших знайомих та навіть родичів я відчуваю дистанцію. Втім, за цей рік я зіштовхувалася із ситуаціями, коли чужі люди допомагають, активно цікавляться та беруть участь у нашому з донечкою житті, і, як здається, щиро співчувають.
Я відчула, що починаю повертати контроль над своїм життям в той момент, коли знову почала щось планувати.
Я взагалі дуже люблю планувати, у мене все і завжди чітко по поличках, я маю діловий щоденник, де записую плани на день та тиждень. Щоденник я взяла з собою в евакуацію. Перші тижні повномасштабного наступу пусті, жодного запису на жодній сторінці. А на третій тиждень я вирішила, що треба щось записувати. Плани для мене — це якорі, які мене заземляють і стабілізують. Навіть такі нібито дрібні плани, як написати листа чи просто зводити донечку на озеро — вже багато важать, ти починаєш планувати спочатку на годину вперед, потім на день вперед, а далі вже навіть на тиждень чи два. Так я записувала, викреслювала, коли план втілено у життя, і саме це почало повертати мене в реальність. Коли Ірпінь в окупації, чоловік на навчанні і от-от поїде на війну, ти сама в чужому селі, місті — то хоч в можливості планувати є хоч якась стабільність.
Донечка для мене — стимул боротися, продовжувати жити, будувати хоч відносно нормальне життя зараз. Нам дуже важко та самотньо. Дуже нервово, коли читаю про обстріли в Сумській області, особливо нестерпно, коли чоловік випадає зі зв’язку. Але в цьому всьому донечка — мій стимул триматися, незважаючи ні на що.
Зараз часто не вистачає ресурсу та сил на себе, тому що багато віддаю і моя чаша спустошується та спустошується. Не вистачає сил, щоби піти на спорт або кудись у кіно чи в театр, щоб трошки чашу ту наповнити, бо треба для цього останнє із цієї чаші вилити. Але те, що однозначно мене наповнює, — це спілкування з людьми.Саме тому я вже декілька місяців ходжу на групи підтримки для дівчат, які чекають коханих з війни. Це дуже допомагає та підтримує: коли розумієш, що ти не одна. Дівчата переживають схожі відчуття, зіштовхуються зі схожими проблемами, розуміння, що твій досвід не унікальний, магічним чином дає полегшення.
Для мене бути дружиною військового — означає бути опорою. Я відчуваю, що я, наша донечка та життя, до якого мій чоловік дуже хоче повернутися, — це та опора, яка тримає його в складні моменти.
Під час обстрілів, у складних психологічних та фізичних умовах, коли мій чоловік уже довгий час живе в бліндажах та окопах — саме ми з донечкою тримаємо його. Глобально він саме заради нас і пішов на війну, щоб захистити нас, наше місто, країну та наше життя. Ми його тил, опора та величезний стимул боротися далі. Саме тому я відчуваю додаткову відповідальність та силу. У мене немає права здаватися і я не здамся. Бо я — опора. Я — дружина військовослужбовця.
Дзвони нашим консультантам з пошуку роботи
Працюємо кожен день з 9:00 до 21:00
Дослідження проведено Veteran Hub за підтримки Rebuilding Communities Fund, що створений One Young World і Brandtech Group
